Різдвяне свято від хати й до хати
Різдво Христове — велике християнське свято, день народження Ісуса Христа, Спасителя світу і Відкупителя людей з полону гріха. Свято Різдва Христового вважається другим після Великодня великим святом.
Різдву передував сорокаденний Різдвяний піст (Пилипівка), з 28 листопада до 6 січня. У цей час, згідно давніх українських традицій, виконувалися всі хатні роботи: світлицю білили, прибирали розписами, вивішували найкращі рушники, розкладали килими. Покуття оздоблювали особливо урочисто й прикрашали запаленою свічкою чи лампадою. Тут ставили перший символ усіх трьох зимових свят — дідух (сніп з колосків жита чи пшениці, зібраних наприкінці жнив; він перебував в оселі до Водохреща). Зерно з дідуха зберігали до весни, примішуючи потім до посівного — для забезпечення багатого врожаю.
Самому святу Різдва у переддень передує святвечір: Свята вечеря— центральна традиція у святвечір. Цього дня господині зазвичай готують дванадцять різних посного характеру страв. Із Святвечором пов’язаний обряд приготування першої куті, її називали багатою, оскільки, крім неї готували одинадцять пісних страв, серед яких обов’язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею та капустою, картопля та узвар. Страви мали бути пісними, оскільки Святвечір припадає на останній день пилипівського посту. Кутю традиційно готували з пшеничних або ячмінних зерен (на півдні України з рису). Після спільної вечері діти мали віднести святвечорову їжу своїм хрещеним батькам. Хресні батьки клали на тарілку книш або калачі, іноді цукерки, і діти, зайшовши до хати, казали: «Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб, сіль і вечерю…». Хрещені батьки забирали принесену вечерю і взамін давали свою та своїх похресників ощедрували горіхами, цукерками чи грішми.
Вранці 7 січня українці йшли до церкви, щоб віддати шану новонародженому Христові. Після закінчення церковної відправи родина знову збиралася на святковий обід, який вже не був пісним, та починалася велика різдвяна гостина. Одружені діти, зазвичай, ішли до своїх батьків. Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день, пробачати одне одному образи, вільні й мимовільні, щоб на повну міру відчути радість життя.
Споконвіку існував у нашому народі гарний звичай бажати один одному і господарям щастя, здоров’я, многих літ і всяких статків у хаті і родині. Вже по Святій Вечері українці починали ходити по хатах, піснями та відтворенням побутових сцебрази перепліталися з біблійними (народження, життя, муки, смерть і воскресіння Христа). Окреме місце посідають церковні коляди авторського, книжного походження («Тиха ніч, свята ніч»; «Нова радість стала»; та інші). Готувалися до колядування заздалегідь — виготовляли восьмикутну зірку (атрибут пов’язаний з євангельською розповіддю про Христа, чудесне народження якого провістила «вифлиємська зоря»), з якою ходили від хати до хати, несучи радісну звістку народження Дитятка Ісуса.
Давню традицію має й український звичай від Різдва виступати з вертепом. Є підстави думати, що вже в XVII-му столітті українці виставляти на Різдво вертепну драму — це був загальновідомий і по всій Україні поширений звичай. Вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев’яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив’язану до неї побутову подію. З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучають із грою живих людей, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводиться до гри живих осіб. Слово «вертеп» має кілька тлумачень, а сама назва запозичена зі старослов’янської мови, де слово «вертеп» означало «печера» або «шопка». Ще одним із атрибутів Різдва була різдвяна ялинка, яку встановлювали у день передсвяття Різдва Христового. Ця ялинка була символом і пригадкою радісного яскравого божественного світла, яким було народження Христа у Вифлеємі.
Різдво є об’явленням – маніфестацією Бога і Його великого світла у Дитяті, яке для нас народилося. Народилося у Віфлеємській стайні, а не в царських палацах. Бог об’явився як Дитя. Саме так Він протиставляється кожному насильству і несе вість, яка є миром. Саме цей мир та радість нехай наповнює наші сім’ї та наші серця. Нехай усі наші українські християнські різдвяні традиції та звичаї будуть для нас ще одною нагодою, щоб прославити Бога, який приходить до нас у малому Дитяті Ісусі.
о. Петро Монька